Медіація в контексті права на свободу

Свобода особистості є одним із основоположних прав людини у будь-якому цивілізованому суспільстві. Проте, зазвичай, коли ми ведемо мову про свободу або зустрічаємо це поняття в нормативно-правових актах, його сутність звужується до відсутності фізичного обмеження або детально прописаної процедури затримання, арешту тощо.

Для кращого розуміння та практичного застосування цієї категорії варто звернути увагу, який саме зміст у неї вкладали основоположники теоретичної доктрини природного права Томас Гоббс, Джон Локк, а також в подальшому Іммануїл Кант в концепції свободи особи.

Отож, за своєю сутністю право на свободу передбачає:

1) можливість діяти згідно зі своїми інтересами;

2) врахування інтересів інших осіб та ставлення до інших осіб як до рівноправних, а не як до засобу чи об’єкту;

3) відповідальність за свої дії перед собою та перед іншими.

Попри те, що саме правники мали б максимально використовувати наявні права та сприяти розвитку правової культури, у переговорах чи у конфлікті вони, здебільшого, обирають агресивну/конкурентну стратегію поведінки. При такій стратегії особа зосереджується лише на власній правовій позиції та перемозі над опонентом.

Зазвичай, в запеклій боротьбі особа не піклується про власні інтереси, забуває про справжній інтерес клієнта і обмежує свою свободу жорсткими нормами процесуального законодавства та необхідністю сформулювати правову вимогу для позовної заяви. Крім того, відповідальність за прийняття рішення переходить на “третю незалежну сторону” - суддю чи арбітра.

Для того, щоб діяти максимально ефективно згідно з власними інтересами та не обмежувати своє природне право на свободу особистості, варто обирати модель співпраці в управлінні конфліктом або веденні переговорів. Сприяти реалізації такої моделі може медіація, фасилітація, човникова дипломатія та інші способи ефективного вирішення конфліктів.