ІТ право: проблеми і перспективи розвитку в Україні (четверта міжнародна щорічна конференція)

НігреєваО. О.,

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри загальноправових дисциплін та міжнародного права

Одеського національного університету  імені І. І. Мечникова 

Сьогодні за оцінками Worldometers на нашій планеті проживає 7,8 мільярда людей. За даними ООН, 4,2 з них використовують Інтернет. На початок 2020 р. кількість нових інтернет-користувачів зросла на 298 млн. в порівнянні з даними на січень 2019, тобто на 7%.  Разом з тим епідемія коронавірусу, що почалася на початку 2020 р., змінила життя планети, продемонструвавши надзвичайну важливість Інтернету для сучасної людини. Про це свідчить нещодавно опублікована ООН статистика:  в умовах пандемії інтернет-трафік потроївся. Ці зміни торкнулися всього світу, і одночасно став ще більш очевидним так званий «цифровий розрив». Адже до сих пір 3,6 мільярда людей у світі не мають доступу до Інтернету [1].

Наведена вище статистика наявні демонструє актуальність питань правового регулювання відносин, пов’язаних і з використанням Інтернету, як на внутрішньодержавному, так і на міжнародному рівні. Проте, якщо національне право більш-менш  вдало задовольняє потреби у нормативній регламентації інтернет-відносин, то міжнародне право у цьому аспекті поки що є менш ефективним. Такі важливі питання, як закріплення та забезпечення прав і свобод Інтернету, мирне використання мережі, звернення до самооборони у випадку кібератак та багато інших, ще потребують остаточного вирішення у міжнародному праві. До їхнього кола належить також проблема визначення міжнародно-правового режиму кіберпростору. 

Слід наголосити на тому, що визначення режиму кіберпростору є фундаментальним для всього подальшого правового врегулювання відносин, що виникають у цьому середовищі. Саме від нього залежить то, який вигляд матиме управління Інтернетом у майбутньому. Насправді варіантів правового режиму кіберпростору не так багато. Зрозумілим є прагнення деяких держав націоналізувати та проголосити Інтернет своєю суверенною територією [2], але такі притаманні йому ознаки, як всеосяжність та відсутність фізичних кордонів роблять це майже неможливим. Отже, держави вимушені погоджуватися із певним «загальним» режимом користування кіберпростором. Але цю «загальність» держави наповнюють дещо різним змістом, використовуючи для визначення правового режиму цього простору два схожих, але не ідентичних правових концепти − «загальна спадщина людства» (common heritage ofmankind) та «загальне надбання» (global commons). 

Розглянемо можливість визначення міжнародно-правового режиму кіберпростору у контексті цих концептів. Але перш ніж перейти до цього завдання, слід зупинитися на особливостях термінології. Справа в тому, що у відповідних дослідженнях як синоніми використовуються такі поняття, як «Інтернет», «мережа Інтернет» «кіберпростір», «віртуальна реальність» тощо. Проте, як здається, ці поняття не є ідентичними. Отже, перед тим, як зосередитися на дослідженні міжнародно-правового режиму, потрібно визначитись із його об’єктом. 

Почнемо із терміну «Інтернет», що, як здається, є найбільш поширеним на  теренах нашої країни. Ще у 1995 р. Федеральна мережева рада розробила дефініцію Інтернету, визначивши його наступним чином: «Інтернет − це глобальна інформаційна система, яка логічно взаємопов'язана простором глобальних унікальних адрес, заснованих на інтернет-протоколі (IP) або на подальших розширеннях або наступниках IP; здатна підтримувати комунікації з використанням сімейства протоколу управління передачею / інтернет-протоколу (TCP / IP) або його подальших розширень / наступників і / або інших IP-сумісних протоколів; забезпечує, використовує або іншим чином робить доступними, на загальній або приватній основі, високорівневі сервіси, надбудовані над описаною тут комунікаційною та іншої пов'язаної з нею інфраструктурою» [3]. 

Більш спрощену, але схожу за ключовими ознаками дефініцію наведено у Законі України «Про телекомунікації» 2003 р.  Стаття 1 цього закону визначає Інтернет як всесвітню інформаційну систему загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами [4]. 

Наукові дослідження пропонують більш детальзовані визначення мережі Інтернет, наприклад, як «міжнародної телекомунікаційної мережі загального користування, що призначена для обміну повідомленнями (даними), яка є комплексним предметом правового регулювання, до якого входять різноманітні суспільні відносини в єдиній системі, що існує завдяки глобальній комп’ютерній мережі і призначена для обміну даними, які зчитуються машиною та представлені у вигляді, зрозумілому для людини» [5, с. 7]. 

Отже, аналіз наведених визначень дозволяє дійти висновку про такі ключові ознаки Інтернету, як системність (він є системою чи мережею чи, як його ще називають, мережею мереж), глобальність, телекомунікаційний характер, інформаційне наповнення.

Що ж до визначення кіберпростору, то в українському законодавстві його дефініцію було наведено відносно нещодавно у Законі України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» від 2017 р. Відповідно до ст. 1 цього закону, «кіберпростір − середовище (віртуальний простір), яке надає можливості для здійснення комунікацій та/або реалізації суспільних відносин, утворене в результаті функціонування сумісних (з’єднаних) комунікаційних систем та забезпечення електронних комунікацій з використанням мережі Інтернет та/або інших глобальних мереж передачі даних» [6]. 

У літературі можна зустріти й інші визначення, наприклад: «кіберпростір − це поєднання комп'ютерів, мобільних пристроїв і користувачів, які вступають між собою у взаємодію на відстані. Інтернет, в свою чергу, використовується для підключення цих комп'ютерів і мобільних пристроїв. Кіберпростір ширше Інтернету, Інтернет знаходиться в кіберпросторі» [7]. 

Отже, кіберпростір − ширше ніж Інтернет. Його можна розглядати саме як «простір», хоча й не в його класичному фізичному розумінні. Мережа Інтернет − тільки одна з мереж, що може забезпечувати його функціонування. Не можна не погодитися із Д. Є. Добринською, яка вважає, що «кіберпростір є продуктом функціонування будь-яких інформаційно-комунікаційних технологій (в тому числі й Інтернету)» [8, с. 58]. Разом з тим кіберпростір та простір Інтернету  (чи просто Інтернет) часто ототожнюють, використовуючи ці поняття, як синоніми. Ця тенденція властива як вітчизняній, так і зарубіжній науці міжнародного права. 

Не можна, на думку Д. Є. Добринської, підміняти також поняття кіберпростору та віртуальної реальності, під якою розуміють «сукупність відчуттів індивіда, породжених використанням різних технічних і електронних пристроїв, які здатні імітувати функції об'єктів реального світу (зір, слух, дотик). … За допомогою засобів віртуальної реальності індивіди занурюються в кіберпростір. На відміну від віртуальної реальності, кіберпростір не ґрунтується на чуттєвій симуляції з метою створення ілюзії реальності» [8, с. 59].

Отже, як здається, найбільш доречним у контексті нашого дослідження було б казати саме про міжнародно-правовий режим кіберпростору, адже він є простором, хоча й віртуального характеру, у межах якого виникають різноманітні відносини, що сам по собі становить величезний ресурс і є джерелом виникнення інших суспільних благ.

Як вже було зазначено, у науці міжнародного права існують думки щодо необхідності визнання кіберпростору загальною спадщиною людства [9]. Більш того, у 2015 р. на Всесвітньому саміті з питань інформаційного суспільства (WSIS) у Нью-Йорку представник Мальти офіційно запропонував Генеральному Секретарю ООН внести до повістки Генеральної Асамблеї питання «Охорона Інтернету як частини загальної спадщини людства» [10]. 

Однак таку позицію, як і взагалі концепцію загальної спадщини людства, підтримують не всі. Так, саме застосування цієї концепції щодо міжнародного району морського дна у Конвенції ООН з морського права 1982 р. стало однією з причин відмови США від приєднання до цього договору. Не дивно, що саме у публікаціях американських авторів можна зустріти пропозиції щодо визнання кіберпростору загальним, однак не загальною спадщиною людства (common heritage of mankind), а загальним надбанням (global commons) [11, с. 337]. Зважаючи на обмежений об’єм цієї доповіді, ми не будемо зупинятися на детальному аналізі та зіставленні цих категорій [12], що без сумнівів є необхідним та актуальним у контексті визначення міжнародно-правового режиму Інтернету. 

Однак вважаємо за необхідне наголосити на тому, що останнім часом у зарубіжній літературі намітилася тенденція щодо необґрунтованої підміни цих понять, хоча їх правовий зміст та статус у міжнародному праві є різним. Перш за все, загальна спадщина людства є принципом міжнародного права, що має статус міжнародного звичаю або навіть, на думку деяких авторів, норми jus cogens [13, с. 240−241]. Загальне надбання та його правовий статус не зафіксовані ні на рівні міжнародного звичаєвого, ні на рівні міжнародного договірного права. Сам термін  «commons»  походить з англійського права, де він застосовувався щодо спільної землі або пасовищ. Наразі термін «global commons» у англомовній літературі часто використовується щодо просторів та ресурсів, що є конкурентними (їхнє споживання одним суб’єктом зменшує можливість споживання іншими), але невиключними (коло споживачів практично неможливо обмежити), та можуть знаходитися як в межах міжнародних територій  (відкрите море, Антарктика, космос), так і під національною юрисдикцією (Арктика, атмосфера, біорізноманіття, дощові тропічні ліси). У контексті цих ознак (невиключності, конкурентності, юрисдикційної підпорядкованості) кіберпростір, як здається, може відповідати поняттю «загальне надбання», однак постає питання щодо того, у чому полягатиме його міжнародно-правовий режим. Адже, як вже зазначалося, загальну спадщину людства та загальне надбання не можна ототожнювати, а режим останнього не має чіткої міжнародно-правової регламентації.  

Більш того, навіть концепція загальної спадщини ще не є остаточно визначеною. Наразі до її об’єктів майже одностайно відносять тільки три простори та їхні ресурси: міжнародний район морського дна, космос і небесні тіла та Антарктику. Спроби розширити їхній перелік іншими об’єктами є передчасними та потребують додаткових досліджень і нормативного визнання [12, с. 89].  Разом з тим, на наш погляд, віднесення кіберпростору саме до загальної спадщини людства є більш перспективним у аспекті вироблення ефективного режиму міжнародно-правового регулювання, адже міжнародно-правовий режим загальної спадщини має нормативне підґрунтя та є більш структурованим. Крім того, його положення захищають інтереси не тільки технологічно розвинутих країн, але й країн, які розвиваються, що має відновити історичну справедливість та сприяти гармонійному розвитку людства у майбутньому.

Список використаної літератури

1. COVID-19 Makes Universal Digital Access and Cooperation Essential: UN Tech Agency. URL: https://news.un.org/en/story/2020/05/1063272 (дата звернення: 22.11.2020).
2. Див.  Закон РФ від 1 травня 2019 р. № 90-ФЗ «Про внесення змін до Федерального закону «Про зв'язок» і Федеральний закон «Про інформацію, інформаційні технології і про захист інформації » (так званий закон «Про суверенний Інтернет»).
3. Internet Definitions. URL: https://www.cs.columbia.edu/~hgs/internet/definition.html (дата звернення: 22.11.2020).
4. Про телекомунікації: Закон України від 18.11.2003. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1280-15#Text(дата звернення: 22.11.2020).
5. Шахбазян  К. С. Міжнародно-правові основи регулювання відносин в мережі Інтернет: автореф. дис.. … канд. юрид. наук: 12.00.11. К., 2009. 20 с.  
6. Про основні засади забезпечення кібербезпеки України: Закон України від 05.10.2017. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2163-19 (дата звернення: 22.11.2020).
7. Данельян А. А. Киберпространство и международное право. URL: http://inter-legal.ru/kiberprostranstvo-i-mezhdunarodnoe-pravo (дата звернення: 22.11.2020).
8. Добринская Д. Е. Киберпространство: территория современной жизни. Вестник московского университета. Серия 18. Социология и политология, 2018, Т. 24, №1. С. 52−69.
9. Див. Segura-Serrano, Antonio. Internet Regulation and the Role of International Law. Max Planck Yearbook of United Nations Law, Volume 10, 2006. P. 191−272; Jean Buttigieg. The Common Heritage of Mankind: From the Law of the Sea to the Human Genome and Cyberspace. Symposia Melitensia, 2012, Vol. 8. P. 81−92; Пазюк А. В. Міжнародне інформаційне право: теорія і практика: монограф. Дніпропетровськ, 2015. С. 252, тощо.
10. Statement by Dr. Alex Sceberras Trigona, Special Envoy of the Prime Minister of the Republic of Malta Permanent Mission of the Republic of Malta to the United Nations. URL: https://www.academia.edu/19974250/Protecting_the_Internet_as_Common_Heritage_of_Mankind (дата звернення: 22.11.2020).
11. Eichensehr, Kristen. The Cyber-Law of Nations.  Georgetown Law Journal. 2015. Vol. 103. P. 317−380.
12. Nihreieva O. O. The Common Heritage of Humankind and Global Commons: Interrelation between Concepts. Правова держава, 2020, Т. 39. С. 86−93.
13. Segura-Serrano, Antonio. Internet Regulation and the Role of International Law. Max Planck Yearbook of United Nations Law, Volume 10, 2006. P. 191−272.